Дмитро Павличко

— поет, перекладач, народився 28 вересня 1929 р. в селі Стопчатові на Івано-Франківщині у селянській родині. Один з організаторів Народного Руху України, Демократичної партії України, перший голова Товариства української мови імені Т. Г. Шевченка. З 21 жовтня 2005 року — народний депутат України (фракція Української Народної Партії). На IV Всесвітньому Форумі Українців, що відбувся в Києві 18-20 серпня 2006 р., Павличка Дмитра Васильовича було обрано Головою Української Всесвітньої Координаційної Ради.

Дмитро Павличко - Герой України.
В юнацькокому  віці, під впливом повстанської  романтики, Дмитро Павличко з однолітками попадає до сотні Спартана. Юні постанц, в Саджавці, в урочищі Мельники, вишикувалися перед своїм командиром, кріси були вищими за них. «Спарпан» уважно оглянув  юних вояків, розпитав звідки вони, а потім сказав, що їм зараз пора іти до школи, вчитися, здобувати знання, які пізніше знадобляться їм та Україні.
«Ваш час ще прийде, і ви знадобитеся  Україні, а зараз це наш  обов’язок. Ідіть і вчіться!» - пророче сказав «Спартан».
Повстанська кухарка Софія Мельник дала хлопцям  хлібину, і вони попрямували до своїх домівок.
В  2004 році  Дмитро Павличко приїзджав в Саджавку, хотів зустрітися з Софією Мельник, подякувати за хлібину, та, на жаль, вона уже померла (1998 р.).

Дмитро Павличко залишив такий запис у Книзі відгуків про музей: «В Саджавці я був 1945 року як воїн сотні Спартана. Я бачив свого сотенного один раз. Він вирвав од мене зброю: «Іди до школи! Ми загинемо, а ти повинен жити! Не забудь, де ти був. Ти був у сотні Спартана!» Сьогодні я знову зустрівся зі Спартаном. Діти-екскурсоводи розповіли мені про своє село – від доісторичних часів до нині. Добре, що є в Україні Саджавка, є така школа, є майбутнє нашої держави. Серце моє стискається від пошани до цих людей…

21 травня 2004 року. Д. Павличко».

Як спогад про про своє короткочасне перебування в сотні «Спартана», Павличко написав  вірш «Спартан».

Спартан

Стоять у лісі хлопці Спартана. Рої і чоти. Сотня. Ніч ясна. Блискоче зброя в золоті зорі, Стоять стрільці дорослі й школярі, Ровесники мої й мої брати; Іде Спартан. Тремти, душе, тремти!    В поставі - сила, партизанський сприт, На оці- стрічки чорний оксамит. Як адмірала Нельсона лице -На лівім оці чорне кружальце. Він підійшов. Я начебто підріс, Я хочу стати вищим за мій кріс, Стаю навшпиньки, пнуся догори. А він питає: «Звідки, бахури? Стопчатівські? А скільки ж тобі літ?» «Шістнадцять!» - я спалив себе в одвіт. Він обійшов та обдивився нас, І, як молитву, прошептав наказ: «Рій, здати зброю! Діти, марш домів! Можливо, хтось мене не зрозумів? До школи йдіть, беріться до книжок, А ми без вас одбудем цей торжок, Поборемось ще трохи з москалем. А потім, як належиться, помрем! Та з вас уже не вийме сатана Те, що були ви в сотні Спартана;

Колись, при синьо-жовтій коругві Ще стрінемось - і ви, і ми - живі!» Мовчали ми. Стояли. Аніруш. Він сам здіймав із нас тягар оруж. Брав з наших рук з набоями ташки. «Тепер додому, діти, навпрошки!» І я побіг, обравши свій маршрут, У Саджавці я перескочив Прут, Пройшов попід верхами Кпючеви І вийшов у Стопчатові з трави. Мене мій батько плачучи зустрів, А мати - як ведеться в матерів -Молилася всю ніч біля вікна За мене і за сотню Спартана.

1991

Прокоментуйте: